Я думав, що їду до Швеції на канікули

Мені було приблизно шість із половиною років, коли я залишив Польщу разом із сестрою, братом і подружжям, яке нас усиновило. Це був 1992 рік. Ми пливли нічним поромом зі Свіноуйсьця до Істада у Швеції.

Я не розумів усиновлення. Не розумів, що переїзд до іншої країни може означати, що моє життя продовжиться там. Я думав, що їду кудись із цими дорослими ненадовго, а потім повернуся до Польщі.

Канікули — найближче слово до того, як я розумів те, що відбувалося.

Це не означало, що я хотів повернутися. Я боявся знову опинитися в дитячому будинку в Старгарді або залишитися без місця, де жити. Я міг боятися повернення до Польщі й водночас очікувати, що повернуся. Ці дві речі співіснували задовго до того, як я навчився їх пояснювати.

Перед переправою

Подружжя приїхало побачитися з нами в дитячому будинку. Ми зупинилися з ними в готелі поруч: двоє дорослих, моя сестра, брат і я. Уперше ми всі ночували разом.

Пам’ятаю, як узяв печиво в готельному номері й з’їв його у ванній кімнаті. Коли мене про нього запитали, я заперечив, що брав. Сказав, що не бачив його.

На той час я вже приховував правду, коли боявся того, що може зі мною статися. Я не думав про це такими словами. Хотів уникнути неприємностей.

Подружжя розсердилося. Вони сказали, що не можуть мати дитину, яка бреше, що так ми не зможемо жити родиною і що, можливо, не візьмуть мене до Швеції. Пам’ятаю страх, що сестра й брат поїдуть із ними, а мене залишать.

У Старгарді були й люди, до яких я був прив’язаний. Дівчинка, з якою я проводив час і для якої сподівався на швидку появу родини. Жінка, яка там працювала й була до мене доброю. Пам’ятаю, як обійняв її перед від’їздом. Вона сказала бути чемним із родиною у Швеції і що в мене буде хороше життя.

Я не взяв іграшок із дитячого будинку. Але в готелі подружжя подарувало мені сірого іграшкового кролика. Сестра отримала рожевого, а брат — синього. Свого я назвав Стампе. Він поїхав зі мною до Швеції.

На поромі я був схвильований, допитливий і трохи наляканий. Раніше я не розумів, що таке пором. Тепер подорожував на ньому. Пам’ятаю, як увечері ми стояли на палубі й фотографувалися. На мені була біла куртка, яку купила родина, з двома горизонтальними смугами на грудях.

Куртку й перебування на палубі я пам’ятаю ясніше, ніж можу пояснити, що, як мені здавалося, означала ця подорож. Треба було відкрити так багато всього, перш ніж я міг почати розуміти, куди ми їдемо.

Світло в саду

З Істада ми поїхали до будинку у Сведалі на червоній Mazda. Будинок був великий і гарний, із великим садом. Порівняно з тим, що я знав, усе здавалося майже досконалим.

Однією з перших речей, які показав мені прийомний батько, був вимикач на стіні в передпокої. Він керував лампою далі в саду.

Батько дозволив мені натиснути його. Я міг стояти в будинку й вмикати світло надворі, по інший бік газону. Не розумів, як це можливо. Натискав вимикач кілька разів. Дорослих веселило моє захоплення.

Це один із найчіткіших спогадів про приїзд. Перш ніж я багато зрозумів про будинок чи людей у ньому, була ця маленька річ, яку можна було спробувати. Я міг натиснути щось тут і побачити, як щось відбувається там.

Нагорі ми з братом ділили кімнату. Пам’ятаю, що це теж було приємно. До нас приходили гості: сусіди, друзі й колеги подружжя. Вони приносили подарунки. Візити мене тішили, хоча я дуже мало розумів із того, що відбувалося довкола.

Я не розумів шведської. Моя прийомна мати була полькою, тому з нею ми могли говорити польською. Були слова, які я розумів, але так багато в цьому новому житті залишалося незнайомим.

Серед гостей була мати мого прийомного батька. Вона чудово до мене ставилася. Її доброта тривала до кінця її життя. Коли я згадую ту родину, хочу залишити для неї місце як для людини, якою вона була для мене.

І був Стампе. Першої ночі у Швеції я міцно притискав його до себе в ліжку. Говорив із ним. Дбав, щоб йому було зручно, щоб він не боявся й не мерз. Уночі він залишався поруч, і я брав його із собою в різні місця. Він був у мене багато років.

Я казав дорослим, що не хочу повертатися до Польщі. Вони обіцяли, що мені ніколи не доведеться. Я хотів, щоб ця обіцянка була правдою, хоча досі сприймав Швецію як місце, куди приїхав у гості.

Повернення до Істада

Мені було приблизно сім, коли почалися нічні поїздки.

Пам’ятаю, як мене будили й казали вдягатися. Казали нічого не брати, бо речі не мої. Потім ми їхали до Істада, у поромний порт.

Це траплялося не раз. Коли згадую ті поїздки, пам’ятаю, як сидів у машині й чув, що мене не хочуть, що я маю вийти й сам піти до порома. Я мав сказати комусь, що моє місце в Польщі, і мене відвезуть назад.

Я вірив, що це може статися. Пам’ятаю, як плакав і кричав, що не хочу їхати. Мені казали бути чемним і робити, як вони велять, інакше наступного разу мене відправлять назад.

Уперше я прибув до Істада в подорожі, сповненій незрозумілих речей. Тепер те саме місце стало частиною того, чого я боявся. Можливість повернення до Польщі перетворилася на погрозу, яку дорослі могли вночі приносити в моє життя.

Озираючись назад, я замислююся, як міг засвоїти, що Швеція — назавжди, коли мені казали, що моє місце там можуть відібрати. Спочатку я не розумів усиновлення. Те, що сталося потім, давало підстави й далі вірити, що мені, можливо, доведеться поїхати.

Коли зараз пишу про пристосування й належність, часто повертаюся до питання, чи є місце для людини, яка помиляється. Тут усередині цього питання живе особливий дитячий страх: чи може те, що я зробив щось не так, означати втрату місця, де я живу.

Поруч зі мною в ліжку

Тепер я бачу в тих роках більше, ніж міг, коли жив ними. Але хочу бути обережним, наділяючи дитину дорослими поясненнями. У мене не було теорії належності. Я пам’ятаю місця, слова, які мені говорили, речі, яких боявся, і речі, які мене тішили.

Світло в саду досі належить до цієї історії. Як і бабуся, яка була до мене доброю. Я можу пам’ятати їх поруч із поїздками до Істада, не використовуючи один спогад, щоб виправдати чи стерти інший.

Сьогодні я частково розумію емоційну безпеку як можливість жити з іншими людьми, не замислюючись, чи не коштуватиме мені помилка мого місця поруч із ними. Тоді я не зміг би висловити це словами.

Що я міг — це притискати Стампе до себе й говорити з ним. Пам’ятаю, як дбав, щоб йому було тепло й не страшно.

Пам’ятаю, як хотів, щоб із ним усе було гаразд.

Я не розумів, чи Швеція — місце, де мені можна залишитися. Але поруч зі мною в ліжку був сірий кролик, якого я привіз із Польщі, і я дбав, щоб він почувався в безпеці.