Кому я досі намагаюся щось довести?

Коли я був малим, мені здавалося, що з віком усе стане на свої місця. Одного дня я зможу вирішувати сам. Сам обиратиму, куди рухатиметься моє життя, що я з ним робитиму і ким хочу бути. Я не знав достеменно, яким буде це життя, але вірив: за межами дитинства є щось, завдяки чому жити стане легше. Я буду дорослим. Невже цього не вистачить, щоб багато що змінилося?

Зараз мені сорок. Я багато працюю, дуже добре заробляю і можу ухвалювати рішення, які були б зовсім недосяжними для того хлопчика, яким я був. Є люди, яким я можу допомогти, і речі, які завдяки мені можуть стати можливими. Та коли я запитую себе, хто я, мені досі важко відповісти. Здається, своїми вчинками я намагаюся щось довести, але не можу сказати, чиє визнання дозволило б мені відчути, що я нарешті це довів.

Люди навколо кажуть, що те, що я роблю, дивовижне або гідне поваги. Я їх чую. Я знаю, що в цих словах є вдячність і визнання. Але чомусь моя увага переходить до того, що ще я міг би зробити, що ще віддати, кому ще допомогти. Я хочу зрозуміти, чому мені так важко відчувати задоволення від того, що я роблю, поки я це роблю. Чому можливість зробити більше має таку владу над тим, що вже є?

Коли я кажу, що почуваюся розділеним усередині, частково я маю на увазі саме це. Я хочу допомагати, і водночас мені потрібно зупинитися. Я емоційно виснажуюся, та все одно хочу допомогти всім. Це бажання не зникає від утоми. Іноді я можу дуже чітко назвати обидва боки цієї складності й усе одно не мати уявлення, як жити з ними одночасно.

Є й інший бік. Коли я віддаю, я особливо виразно відчуваю себе собою. Тому навіть поставити запитання стає непросто. Як може те, у чому я так ясно впізнаю себе, водночас змушувати мене замислюватися, хто я? І чому після всього зробленого мені досі здається, що є хтось, до кого я так і не зміг достукатися?

Що означало мати своє місце

Озираючись на дитинство, я тепер повніше розумію, що означала відсутність надійної турботи. Коли я був малим хлопчиком у Польщі, траплялося, що мені доводилося самому шукати їжу й воду. Пишучи про ці спогади, я намагався зберегти те, що переживала дитина, поряд із тим, що розуміє дорослий. Я міг радіти, бо знайшов щось поїсти. Я можу пам’ятати цю радість і водночас бачити, як багато турботи тоді мало бути поруч.

У цьому одна зі складностей повернення до минулого. Через те, що я вмів щось знаходити, спогад може звучати як історія про винахідливість. Винахідливість у ньому справді була. Але я був і дитиною, якій потрібен був хтось, хто подбав би, щоб вона могла безпечно їсти й пити. Мені не треба було вирости у дорослого, яким захоплюються, аби ця потреба мала значення. Я хотів би пам’ятати про це, якби слухав таку саму історію від іншої людини.

Мені було приблизно шість із половиною років, коли я поїхав до Швеції із сестрою, братом і подружжям, яке нас усиновило. Я не розумів, що усиновлення означає, що моє життя продовжиться там. Мені здавалося, що ми їдемо в гості, на щось на кшталт канікул. Я боявся повернутися до дитячого будинку в Польщі або залишитися без місця, де можна жити, але все одно очікував, що повернуся. Бажання залишитися і думка, що мені, можливо, доведеться поїхати, існували поруч.

Коли мені було приблизно сім, мене вночі возили до поромного порту в Істаді. Я пам’ятаю, як мені казали, що я нікому не потрібен і маю йти до порома, щоб мене відправили назад до Польщі. Я вірив, що це може статися. Мені було страшно, і мені казали, що я маю бути чемним і робити те, що мені велять, інакше наступного разу мене відправлять назад. Ці спогади — частина того, що я маю на увазі, коли кажу: мати де жити не завжди означало відчувати, що моє місце серед цих людей надійне.

У ті роки були також доброта й щастя. Я пам’ятаю, якою доброю до мене була мати мого прийомного батька. Пам’ятаю, як мене захоплював вимикач у будинку, що вмикав світло в саду. І пам’ятаю Стампе — сірого плюшевого кролика, якого я привіз із Польщі. У ліжку я притискав його до себе й розмовляв із ним. Я дбав, щоб йому було зручно, тепло й не страшно. Ця маленька турбота належить до того самого дитинства, що й страх.

Більше про це я розповів в есе «Я думав, що їду до Швеції на канікули». Дивлячись на це тепер, я замислююся, що означало рости з думкою, що помилка може коштувати мені мого місця. Я не можу пов’язати кожне своє сьогоднішнє рішення з тими поїздками. Але й не можу вдавати, що питання, чи я комусь потрібен, виникло лише тоді, коли я став дорослим.

Можливо, це одна з причин, чому моя дитяча надія була надто простою. Я міг дорости до віку, коли сам вирішуватиму, куди йти, і все одно не знати, де моє місце. Здатність брати відповідальність за власне життя могла розвиватися, а бажання мати поруч когось надійного — залишатися. У сорок я можу багато зробити для себе сам. І все ж знаю, що означає сумувати за людьми поруч, на яких можна покластися.

Коли, віддаючи, я відчуваю себе собою

Я працюю і заробляю гроші, але не хочу почуватися багатим. Не хочу залишати все собі. Я віддаю, залишаючи лише те, що потрібне мені для життя. Дехто називав мене через це дурним. Я розумію, що збоку такий вибір може здаватися незрозумілим. Для мене ж саме коли я віддаю, часто найясніше, що я хочу робити з тим, що маю.

Чесно кажучи, коли я віддаю, я відчуваю, що я — це я. Для мене це важливо, бо було б надто легко пояснити прагненням схвалення більше, ніж воно насправді пояснює. Мені не байдуже до дітей. Мені не байдуже до людей. Я всім серцем хочу їм допомагати. Ці почуття теж мають залишатися видимими, поки я розбираюся в тому, чого про себе не розумію.

Я знаю, що означає потребувати чогось недоступного. Це знання впливає на те, як я дивлюся на обставини інших людей. Гроші можуть практично змінити те, що стає можливим, а коли вони в мене є, я можу обирати, як допомогти. У цій можливості я знаходжу сенс. Якби я залишав собі більше, це не дало б автоматичної відповіді на запитання, заради чого я хочу працювати й заробляти.

Водночас упевненість у тому, що я хочу віддавати, не робить усі запитання про ціну цього неважливими. Хтось може не розуміти, чому щедрість так багато для мене означає, і водночас помічати мою втому. Я хотів би вміти приймати цю турботу без відчуття, що мушу захищати всього себе. У моєму виснаженні є щось, що варто зрозуміти, навіть коли я не сумніваюся в цінності допомоги, яку надав.

Мені складно через те, наскільки близько ці почуття одне до одного. Я можу визнавати вибір своїм і водночас відчувати, ніби мене підштовхує до наступного. Можу хотіти, щоб інша людина отримала допомогу, і водночас прагнути, щоб десь у моєму власному житті побачили й визнали мене. Я не знаю, наскільки ці бажання впливають одне на одне. Люди, яким я допомагаю, мають власні потреби; мої запитання про себе не перетворюють їхні життя на мірило того, чи став я нарешті достатньо добрим.

Тому, коли я кажу, що не можу знайти себе, важливо висловитися точно. У мене є переконання, і я здатен розпізнати те, що для мене важливе. У турботі, яку я хочу давати, багато мене самого. Я не можу знайти іншого: тієї миті, коли зможу подивитися на цю турботу, визнати її значення й перестати питати, чого ще від мене потрібно.

Хотіти продовжувати й потребувати зупинки

Найвиразніша ціна, яку я можу назвати, — емоційне виснаження. Я дуже втомлююся всередині, а бажання допомагати залишається. Це складне поєднання, бо турбота дає мені причину продовжувати, навіть коли я відчуваю ціну. Потреба іншої людини не перестає бути для мене важливою лише тому, що я досяг власної межі.

Я намагаюся зрозуміти різницю між готовністю прийняти певну ціну, бо щось для мене важливе, і тим, щоб продовжувати так, ніби мій власний стан нічого не важить. Я не очікую, що щедрість не вимагатиме зусиль. Щось може потребувати часу, грошей або сил і все одно залишатися вибором, який я хочу зробити. Складність у тому, як серйозно поставитися до власного виснаження, коли я досі вірю в те, що роблю.

Я писав про те, що бути корисним і бути знаним — різні речі, і про те, як легко місце людини серед інших може стати залежним від того, що вона дає. Тут запитання стосується того, як я бачу самого себе. Навіть коли інші висловлюють захоплення, я продовжую вимагати від себе більшого. Їхнє визнання наче не дає мені дозволу відчути, що зробленого достатньо. Я не знаю, звідки чекаю цього дозволу.

Можливо, частина складності в тому, що саме я вимірюю. На те, що я зробив, можна подивитися. А те, що я ще міг би зробити, не має чіткої межі. Завжди може знайтися ще одна можливість, ще один спосіб долучитися, ще одна людина, якій я хотів би допомогти. Якщо задоволення має чекати, доки я більше не зможу уявити, що здатен щось віддати, я не бачу, як колись його досягну.

Та побачити це на сторінці — не означає владнати це всередині себе. Я можу розуміти проблему й усе одно відчувати, як мене тягне до ще однієї можливості. Можу знати, що бажання допомогти всім перевищує мої сили, і все одно хотіти цього так само сильно. Немає простого переформулювання, яке змусило б почуття погодитися з міркуваннями.

Мені хотілося б відчувати, що тимчасова зупинка може бути частиною того самого життя, у якому я глибоко дбаю про інших. Я не хочу, щоб мені спершу довелося втратити бажання допомагати, аби я зміг серйозно поставитися до своєї втоми. Хотів би вміти сказати, що зроблене мною мало значення, навіть якщо залишається ще чиясь потреба. Поки що мені легше цього бажати, ніж так жити.

Слова, які я досі хочу почути

Є одна відсутність, яку я можу назвати, не пояснюючи всіх інших. Я ніколи не чув, щоб хтось сказав мені, що пишається мною. Я не можу знати, що люди відчували, не висловлюючи цього, і не хочу перетворювати відсутність цих слів на твердження, ніби нікому ніколи не було до мене діла. Я можу сказати, що не чув їх. Можу сказати, що досі хотів би їх почути.

Коли я кимось пишаюся, я про це кажу. Хочу, щоб почуття дійшло до людини, якої воно стосується. Для мене важливо, щоб вона знала, що я бачу в ній, у тому, що вона зробила або чого досягла. І я розумію, як сильно хотів би отримати це сам. Чесно кажучи, я був би по-справжньому щасливий, якби хтось сказав, що пишається мною.

Чому це відчувається інакше, ніж почути, що мій вчинок дивовижний або гідний поваги? Я досі намагаюся зрозуміти. Можливо, захоплення може здаватися оцінкою вчинку, а слова про те, що хтось пишається мною, я сприйняв би особистіше. Я уявляю це так: інша людина бачить щось із тих зусиль і того життя, які стоять за видимим результатом. Саме так я відчуваю це бажання; я не можу припускати, що всі вкладають у ці слова однаковий зміст.

Визнання, яке люди вже висловлюють, усе одно важливе. Я не хотів би вимагати від них певної фрази, перш ніж їхня доброта матиме значення. Але хочу також чесно сказати про різницю, яку відчуваю. Я можу бути вдячним за чиїсь слова й усе одно мати тугу, якої вони не зовсім торкаються. Це залишає мені щось, що потрібно зрозуміти про себе, а не привід вирішити, що всі інші мене підвели.

Я замислююся, чи не чекаю того, що було потрібне мені значно раніше. Можливо, саме тому мені важко зрозуміти, на кого я зараз намагаюся справити враження. Я не знаю. Я не можу назвати, кому належить цей голос, і стверджувати, що, почувши його, нарешті відчув би, що все гаразд. Я можу впізнати самі зусилля: робити більше, віддавати більше й усе одно відчувати, що ще щось залишилося довести.

Я багато разів казав собі, що пишаюся собою. Намагався визнати те, що зробив і чого досяг. Але зрештою це все одно кажу я сам. Коли я кажу, що цього недостатньо, я описую своє відчуття. Мої власні слова не відповіли на бажання, щоб інша людина побачила мене й сказала щось важливе для мене.

Зізнаватися в цьому у сорок — означає відкривати вразливу частину себе. Дорослий, яким я сподівався стати, мав би власні рішення і власне життя. Тепер у мене є ця свобода, і я досі хочу, щоб інша людина визнала мене саме так. Я можу брати відповідальність, заробляти гроші й допомагати людям, водночас носячи в собі це бажання. Хотів би зрозуміти його, не перетворюючи на чергову невдачу, яку треба надолужити новими досягненнями.

Хтось, на кого дитина може покластися

Коли я думаю про те, чого мені бракувало в дитинстві, я повертаюся до відчуття стабільності, яке дають люди поруч. Мені досі бракує такого сімейного кола. Без нього я почуваюся самотнім. Я не можу достеменно знати, як склалося б моє життя, якби воно в мене було, але вірю, що малим хлопчиком я почувався б захищенішим, якби знав, що є хтось, на кого можна покластися.

Частково саме тому я сподіваюся створити в Україні дім, де діти почуватимуться в сім’ї. Я ще вивчаю можливості й хочу зробити це реальністю. Думаю про дітей, які втратили батьків, і про родини, у яких мати чи батько, що залишилися живими, не можуть самотужки впоратися з усім. Я хотів би зрозуміти, яка допомога потрібна. Передусім хочу, щоб дитина відчувала: є дорослі, які візьмуть відповідальність за турботу про неї.

Я знаю, що для мене означало жити без цієї захищеності. Але це не дає мені повного знання про потреби іншої дитини. Кожна принесла б із собою інше життя, інші прив’язаності й власне горе. Я хотів би, щоб у цьому домі було місце для цих відмінностей. Люди, яких діти втратили, і далі залишалися б важливими, і теперішня турбота мала б це поважати.

Коли я думаю про цей дім, хочу зберігати в центрі уваги дитячий досвід: чи почувалися б діти в безпеці, чи було б на кого покластися, чи могли б вони довіряти турботі навколо. Я хочу дати щось надійне. Ці думки змушують мене також серйозно поставитися до питання власних меж. Саме по собі бажання віддати все ще не говорить мені, як забезпечити турботу, яка триватиме.

Я знову думаю про Стампе поруч зі мною в ліжку і про те, як хотів, щоб йому було тепло й не страшно. Я досі впізнаю це бажання піклуватися. І бачу також хлопчика, який сам потребував турботи. Можливість допомагати іншим не усунула моєї власної потреби в ній. Є те, що я можу дати, і те, чого мені досі бракує.

Я не знайшов людини, якій намагаюся щось довести. Не навчився відчувати задоволення лише тому, що хтось каже: мої вчинки гідні захоплення. Але я знаю, що допомагати для мене важливо, і знаю, що я втомився. Хотів би дати цим двом фактам достатньо місця, щоб одному не доводилося заглушувати інший. І я все ще був би по-справжньому щасливий почути, що хтось пишається мною, — ось таким, яким я є тут, у сорок, поки я досі намагаюся зрозуміти власне життя.