Чого голод навчив мене про чужий вибір

«Як вони можуть це їсти?»

Іноді я чую це запитання, коли люди бачать по телевізору, як хтось дістає їжу зі сміття. Або бачать дитину, яка п’є брудну воду, й запитують: «Як вона може це пити?»

Я розумію таке запитання, коли за ним стоїть бажання зрозуміти. Але зі мною залишається відраза, яка іноді за ним іде. «Це гидко. Я ніколи б так не зробив».

Зазвичай я нічого не кажу. Той, хто говорить, може нічого не знати про моє дитинство. Я не розповідав. Іноді від того, як людина говорить, мені здається, що пояснення вимагатиме більше, ніж я хочу віддати в цю мить.

Але власну реакцію я помічаю. Іноді дратуюся. Частіше відчуваю розгубленість. Причина, через яку хтось може їсти чи пити те, чого зазвичай уникав би, здається зовсім близькою до поверхні: людині потрібна їжа чи вода, а ми, можливо, не помічаємо, чого бракує в її житті.

Я дещо знаю про це з власного раннього дитинства в Польщі. Щоразу, коли чую такі запитання, до мене повертаються два спогади.

Щось, що можна з’їсти

Мені було, мабуть, чотири чи п’ять. Точного віку я не пам’ятаю.

У мене були мати й батько, але часто вони були для мене недоступні. Вони багато пили. Могли бути відсутні весь день і вечір, потім повернутися вночі й продовжити пити. Мати батьків не означало, що хтось стежив, чи є в мене що їсти й пити.

Мені важко назвати місце, де ми жили, домом. Для мене це слово містить відчуття, що про тебе дбають. Коли згадую той час, часто думаю про нього просто як про місце, де ми спали.

Коли мені була потрібна їжа, я мусив шукати її сам. Пам’ятаю, як знайшов бананову шкірку в смітті біля дороги. Я її з’їв.

І пам’ятаю, що вона мені дуже сподобалася.

Це важко зрозуміти, якщо уявляти ту шкірку поруч із цілим бананом або стравою, яку можна було б з’їсти натомість. У мене нічого такого поруч не було. Я знайшов щось їстівне й був голодний.

Я не знав їжі так, як знаю тепер. Існували смаки й страви, яких я ніколи не куштував. Щось знайдене могло бути найкращим із того, що я їв того дня. Якщо й у сусідні дні нічого кращого не знаходилося, радість знахідки важила ще більше.

Я писав про те, як знайшов суху скибку хліба й відкрив, що відбувається, коли залишити її на теплій плиті. Тепер я можу озирнутися й побачити голод довкола того спогаду. А також згадати, яким смачним був хліб і як я радів своєму відкриттю.

Бананова шкірка належить до тієї самої складності пригадування: тепер я розумію більше, ніж тоді, але дитяча радість усе ще є частиною того, що сталося.

Біла річ на стіні

Інший спогад — про воду.

Я хотів пити й зайшов до шкільної будівлі. У туалеті побачив чоловіка, який виходив, і воду, що стікала по внутрішній поверхні білого предмета на стіні.

Тепер я знаю, що це був пісуар. У тому віці я не знав, що таке пісуар. Я впізнав воду.

Коли я підійшов ближче, вона вже перестала текти. Я роздивлявся довкола, намагаючись зрозуміти, як зробити, щоб вона з’явилася знову.

Там була срібляста чи хромована кнопка із синьою позначкою посередині. Пам’ятаю, як швидко вдарив по ній. Вода трохи потекла й перестала текти. Тоді я спробував натиснути.

Вода потекла. Пам’ятаю, як це мене потішило.

Я приклав обидві руки до внутрішньої поверхні й склав долоні разом, наче мисочку. Збирав воду, яка стікала, і пив із долонь.

Коли думаю про це тепер, я знаю те, чого не знав хлопчик, який там стояв. Розумію, для чого призначений той пристрій. Знаю, що брати звідти питну воду було небезпечно. Сьогодні я не став би з нього пити.

Але мій спогад про вихід із того приміщення — не спогад про відразу. Пам’ятаю, як добре було пити ту воду. Пам’ятаю, що радів, бо знайшов її.

Я хочу вміти чесно розповісти обидві частини: що розумію дорослим і що пережив дитиною.

Альтернативи, які ми приносимо із собою

Коли чую «Я ніколи б такого не їв», то думаю, що людина уявляє натомість.

Холодильник із їжею? Гроші, щоб щось купити? Когось із батьків, хто приготує обід? Кран, із якого, як їй відомо, безпечно пити?

Ці можливості мають значення. Якщо мені є що інше поїсти, я залишу викинуту їжу там, де вона лежить. Якщо можу дістати безпечну питну воду, оберу її. Я зробив би той самий вибір, що й людина перед телевізором.

Але я не можу перенести варіанти, які маю тепер, у чужу ситуацію й припустити, що вони доступні й там. «Я не зробив би цього, якби мав інший спосіб задовольнити потребу» — точніше твердження, ніж «Я ніколи б цього не зробив».

Саме тут «Обставини, яких ми не обирали», перестають бути для мене абстрактним питанням. Вибір включає те, що доступне, що ми знаємо і що може статися, якщо відмовимося. Погляд лише на кінцеву дію залишає багато з цього поза увагою.

Тепер я не можу перелічити всі можливі джерела їжі чи води, які могли бути поблизу мене в дитинстві. Можу розповісти, що знав і що знайшов. Знати сьогодні, що безпечніший варіант мав існувати, не означає, що тоді я знав, де він і як до нього дістатися.

Поруч із малою дитиною мав бути дорослий, який допомагав би із цими питаннями. Я намагався відповідати на них із тим розумінням, яке мав.

Чого від нас вимагають голод і спрага

Усередині цих спогадів є фізична потреба. Голод і спрага спрямовують нас до пошуку їжі й води. Дослідження голоду й спраги описують, як потреби тіла впливають на мотивацію та поведінку. Вони допомагають пояснити нагальність, не передбачаючи однакової реакції від усіх.

Тому я обережно ставився б до твердження, що існує єдиний «режим виживання», який завжди бере гору й вирішує за нас. Люди реагують по-різному, а потреба не усуває всіх складників судження. Так само спрага не робить небезпечну воду безпечною.

Те, що я можу ясно описати, — наскільки вузьким було для мене питання. Мені потрібно було пити. Я побачив воду. Намагався зрозуміти, як змусити її знову текти.

Я не обирав зі списку напоїв, вирішуючи, який подобається більше. Я реагував на знайдене з тим розумінням, яке мав у тому віці.

Бананова шкірка не стала чистою через мій голод. Вода не стала безпечною через моє бажання пити. Зрозуміти моє рішення означає серйозно поставитися і до потреби, і до браку турботи поряд із цими фактами.

Коли запитання стає осудом

Занепокоєння самою їжею чи водою мені зрозуміле. Людині, яка дивиться, як дитина п’є небезпечну воду, може бути страшно за неї. Це занепокоєння може походити з турботи.

Мені важко тоді, коли відраза починає описувати саму людину: як можна до такого опуститися, чому хтось узагалі так чинить, що з ним не так?

Тоді дитина може зникнути за тим, що їсть чи п’є. Ми так виразно бачимо сміття або брудну воду, що менше уваги приділяємо голоду, спразі й відсутньому дорослому.

Я не очікую, що всі, хто запитує «Як вони можуть?», мають на увазі те саме. Я можу чути осуд там, де людина просто не знаходить слів для свого потрясіння. Хочу залишити місце й для цього. Намагатися зрозуміти інших людей означає також уточнювати, що вони мають на увазі, перш ніж вирішувати, що я вже знаю.

І все ж слова мають значення. «Від цієї води дитина може захворіти» спрямовує увагу на небезпеку й потребу дитини в допомозі. «Ця дитина огидна» спрямовує її на цінність самої дитини. Я хотів би, щоб ми помічали, куди веде наша реакція.

Коли згадую хлопчика в тому шкільному туалеті, я не хочу, щоб він соромився того, що знайшов воду. Я хотів би, щоб тоді хтось подбав, аби він міг пити безпечно.

Вам не потрібно було прожити моє життя

Я не вважаю, що зрозуміти описане мною може лише той, хто пережив дитячий голод. Якби ми могли розуміти тільки власний досвід, для турботи одне про одного залишалося б зовсім мало місця.

Я сподіваюся на паузу перед упевненістю. Перш ніж казати, чого ми ніколи не зробили б, можна запитати, чого мало б бракувати, щоб така дія стала для нас можливою. Перш ніж судити чужий вибір, можна запитати, які допомога й альтернативи насправді були для неї доступні.

Ми можемо не знати відповіді. Людина може не хотіти пояснювати нам свою історію. Але ми все одно можемо визнати неповноту першої реакції.

Я розповідаю ці спогади, бо хочу, щоб цю неповноту було легше побачити. Збоку картина така: дитина їсть бананову шкірку або п’є з пісуара. З мого місця — я знайшов те, чого потребував. Обидві розповіді стосуються тієї самої миті, але відкривають для розуміння різне.

Обставини все одно повинні нас непокоїти. Я не хочу, щоб факт моєї радості применшував занедбання. Мені були потрібні їжа, безпечна вода й хтось, хто про мене дбав би. Здатність щось знайти не усувала цієї потреби.

Що я пам’ятаю, озираючись

Дорослим я бачу, як багато мало бути в тієї дитини. Можу назвати ризик у воді й турботу, якої бракувало. Я хотів би, щоб дитина в таких обставинах сьогодні отримала допомогу.

Також я хочу залишити місце для спогаду, яким пережив його сам. Радість була справжня. Радість знайти щось, коли воно потрібне, й зрозуміти, як зробити, щоб вода знову потекла.

Саме це я тепер приношу в такі розмови. Перш ніж вирішувати, що чужий вчинок говорить про людину, я хочу зрозуміти, про які доступні варіанти вона знала. Хочу пам’ятати, як сильно безпечне місце, з якого ми дивимося, змінює те, що здається очевидним.

Коли чую, як хтось дивується, як дитина могла пити ту воду, згадую білий предмет на стіні, хромовану кнопку й синю позначку посередині.

Пам’ятаю, як склав долоні. Пам’ятаю, як почала текти вода.

І пам’ятаю, як вийшов щасливим, бо знайшов, що попити.