Чим наповнений звичайний день в Україні

У продуктовому магазині в Україні я спостерігаю, як люди обирають те, що їм потрібно на сьогодні. У ящиках лежать овочі, я бачу знайомі жести й моменти, коли хтось усміхається. Дивлюся на українські продукти на полицях і думаю про життя, яке триває навколо мене.

Я тут, бо хочу допомогти. Та звичайний день часом залишає в мені більше почуттів, ніж я можу висловити словами. Їх викликають люди, місця, у яких буваю, ситуації, які бачу, а іноді й тиша навколо них.

Найбільше зі мною залишається те, як люди намагаються продовжувати жити, не знаючи, чого їхнє життя невдовзі може від них вимагати. Я можу бачити щось звичайне й водночас відчувати напругу довкола цього. Тут і те, й інше стає набагато ближчим.

Обрати те, що потрібно на сьогодні

Я пам’ятаю жінку, яка усміхалася біля ящика з цибулею, тримаючи в руках пакет. Поруч із цибулею лежали гарбузи. Це була проста мить у магазині, така, про яку в іншому місці я, можливо, навіть не замислився б.

Тут я звертаю на неї увагу. Людям і далі потрібні продукти. Їм і далі потрібно обирати, що принести додому. Усмішка може належати цій миті, навіть коли за її межами є чимало причин для тривоги.

Я не хотів би вирішувати, що відчувала та жінка, лише за виразом обличчя, який мені довелося побачити. Але загалом у магазинах, де я був, я відчував нервовість довкола звичних справ. Помічаю її в атмосфері, навіть коли люди здаються щасливими.

Коли я розмовляю з людьми, частину цієї невизначеності стає легше назвати. Вони не знають, куди все рухається, що станеться з ними й що їм доведеться робити. Можливо, їм потрібно буде ухвалювати рішення тому, що обставини залишать менше можливостей.

Мені важко все це осмислити. Обрати щось на сьогодні — одна справа. Значно важче уявити, які можливості вибору залишаться завтра. Людина може займатися першим і водночас майже безперервно носити в собі друге.

Виходячи з магазину, я думаю про людей, які залишилися всередині. Міркую, скільки уваги потребує звичайна справа, коли частина думок уже зайнята тим, що може змінитися.

Спостерігати, як щось наближається

В інші моменти я дивлюся на карту повітряних тривог. Стежу за позначками російських дронів, які рухаються до місця, де поки що спокійніше. Ловлю себе на думці, що невдовзі й там може пролунати сигнал тривоги.

У спостереженні за цим рухом є особливе відчуття. У спокійнішому місці ще тихо, але я вже думаю про те, що може до нього наближатися. Дивлюся на регіон на екрані й думаю про людей, чий день зараз проходить там.

Невизначеність стає видимою, але від цього з нею не легше жити. Людям потрібно вирішувати, що робити з інформацією, яку вони мають. Вони не можуть знати всього, що станеться, перш ніж ухвалять наступне рішення.

Перебуваючи тут, я відчуваю цю напругу. Я не хочу ототожнювати свій досвід із досвідом людини, чиї дім, робота й родина пов’язані з цією ситуацією. Але близькість цієї невизначеності впливає на мене. Іноді це відчуття залишається зі мною навіть у миті, яка здається цілком спокійною.

Тиша біля дороги

Я також придивляюся до краєвидів. Тут є пагорби, поля й дерева, які починають змінюватися разом із порою року. Я зупинявся, щоб помітити хмари й світло. Ця краса справжня, і я радий, що досі можу її відчувати.

На дорогах, якими я подорожую, я знову й знову помічаю, як мало бачу людей. Я сфотографував порожню автобусну зупинку біля дороги, що простягалася за пагорб. Була середина дня. Тієї миті, коли я стояв там, під навісом ніхто не чекав.

Я не знаю, хто зазвичай міг би там бути й куди поділися люди, яких я не бачу. Не хотів би вважати саму тишу відповіддю на ці запитання. Знаю лише, що протягом цих днів часто зустрічав таку порожнечу й що вона залишає в мені відчуття, з яким непросто впоратися.

Я можу дивитися на гарне місце й відчувати там також смуток. Іноді не має статися нічого особливого, щоб це відчуття з’явилося. Довкілля, те, що я почув від людей, і мої власні думки зустрічаються в цій миті.

Це частина того, що так важко пояснити, коли я говорю про перебування тут. Почуття не приходять по одному. Я можу радіти тому, що бачу, хвилюватися за когось і не знати, що міг би зробити, усе ще дивлячись на ту саму ділянку дороги.

Що я залишив у маленькій каплиці

12 жовтня я залишив написану від руки записку в маленькій каплиці біля дороги. Її сині бані виділялися на тлі хмар. Я відчув так багато, що хотів принаймні частину цього висловити словами.

Усередині я дивився на вівтар, ікони й скатертину на столі. З обох боків стояли квіти. Там тиша відчувалася інакше. Я міг трохи побути в ній, не пояснюючи повністю все, що привело мене до цього відчуття.

Я не знаю, чи назвати те, що написав, побажанням, чи молитвою. Можливо, для мене це було і тим, і іншим. Я написав, що дорога привела мене здалеку й що моє серце просить про одне:

Нехай кожна дитина має дім, а кожен, кого чекають, повернеться.

Ці слова я залишив українською, з любов’ю та надією. Підписався під ними.

Я думаю про дитину, яка має дім, і про людину, на яку хтось десь чекає. У цих побажаннях є життя й стосунки, яких я не можу пізнати повністю. Та я знаю, чому хотів їх записати.

Я хотів, щоб у дітей було місце, до якого вони належать. Хотів, щоб люди, які на когось чекають, могли знову побачити цю людину. Хотів чогось доброго для людей, чиї обставини не міг змінити самою лише турботою про них.

Записка була невеликою річчю, яку я міг залишити. Побажання, що стоїть за нею, залишається зі мною.

Коли допомога здається потрібною всюди

Я в Україні, щоб спробувати допомогти, і часом мені важко зрозуміти, з чого почати. Куди б я не подивився, бачу ще одну потребу. Відчуваю цей тиск. Відчуваю, наскільки складними стали багато речей, і не знаю, як перетворити все, що відчуваю, на щось корисне.

Саме бажання допомагати не підказує одразу, де я потрібен. Видима складність може привернути мою увагу, тоді як інша потреба залишається менш очевидною. Мені потрібно слухати людей, які живуть у цих обставинах, і з’ясувати, що справді могло б щось змінити для них.

Я писав про це в есеї Змінити обставини, а не людину. Пропозиція допомоги має дати іншій людині щось, чим вона може скористатися. Тут я повертаюся до цього запитання з більшою нагальністю: що я реально можу зробити й чи допоможе це?

Я хочу відповісти чесно. Якщо можу щось запропонувати, хочу, щоб людина могла на це покластися. Якщо ще не розумію, що їй потрібно, маю далі запитувати й бути уважним. Сила мого почуття не виконає за мене цю частину роботи.

Бувають моменти, коли масштаб побаченого робить будь-який можливий початок дуже малим. Та мені все одно потрібно його знайти. Комусь може бути потрібне щось конкретне, що я здатен запропонувати, навіть коли залишається так багато іншого, чого я не можу розв’язати.

Що залишається, коли мить уже минула

Коли згадую ці дні, не знаходжу одного почуття, яке могло б їх пояснити. Пам’ятаю покупки, усмішку біля цибулі, карту, на яку знову й знову дивився, і дорогу із зупинкою, де ніхто не чекав. Пам’ятаю каплицю й слова, які залишив там.

Кожна з цих митей приносить щось інше. Деякі допомагають відчути близькість із людьми. Інші залишають тривогу. Є й такі, у яких бажання допомогти стає дуже виразним, хоча наступний крок залишається невизначеним.

Я не можу зрозуміти, чому людям доводиться нести стільки невизначеності, намагаючись жити своїм життям. Можу спробувати краще зрозуміти, чого це від них вимагає. Можу серйозно ставитися до їхніх відповідей і далі шукати те, у чому міг би бути корисним.

Поки що я тут. Я уважний до того, що бачу, і все ще намагаюся знайти місце, де потрібна допомога, яку можу запропонувати. Хотів би, щоб моя турбота перетворилася на допомогу, якою хтось справді може скористатися.