Есей 08 із 08
Що я бачу в Україні

Я пишу це, перебуваючи в Україні. Мене не полишає думка про те, як наполегливо, здається, люди намагаються жити звичайним життям під час війни. Іноді мені здається, що я бачу тривогу в їхніх очах, хоча, просто дивлячись на людину, я не можу знати, що вона переживає. Але я бачу, як вони намагаються жити далі — настільки звичайно, наскільки дозволяють обставини. І ловлю себе на тому, що захоплююся цими зусиллями.
Я чую, як про українців говорять зневажливо, ніби назва країни може підказати, чого чекати від кожної людини з цієї країни. Мені важко це прийняти. Тут у кожного своє життя, свої втрати й свій спосіб давати собі раду. Знати їхню національність — не означає знати їх самих.
Мені спадають на думку слова «сила» й «рішучість». Вони описують те, що я впізнаю в людях, яких бачу. Та я хочу бути обережним і у своєму захопленні. Я не знаю, скільки зусиль комусь коштує звичайний день і чи відчуває ця людина себе сильною, проживаючи його. Я хотів би поважати її так само й у день, коли вона не змогла б упоратися.
Обличчя на фотографіях
Я пам’ятаю обличчя на фотографіях загиблих. Пам’ятаю, як дивився на дати їхнього народження й загибелі та думав про те, як багато з них були ще такими молодими. Думаю про те, що вони захищали, і про те, що їм узагалі довелося воювати. У цьому є смуток, який мені важко передати словами.
Дивлячись на ці обличчя, я думаю про родини, які залишилися без них. З фотографії я не можу дізнатися про життя кожної людини. Але думаю про те, що втрата когось із батьків, дитини, партнера чи партнерки означає для тих, хто їх любив. Фотографія дає мені обличчя, яке я можу запам’ятати. Для когось іншого на ній може бути обличчя людини, яку він найбільше хотів би побачити знову.
Я бачив людей, які дивилися на фотографії, і відчував смуток, спостерігаючи за ними. Я не знаю, чи знали вони когось із зображених і що привело їх туди. Але думаю про родини, які живуть із цією втратою ще довго після того, як такий перехожий, як я, пішов далі.
Що я пам’ятаю з Маріуполя
Я двічі був у Маріуполі медиком на передовій. Пам’ятаю людей, яким допомагав, і колони, які в’їжджали в місто й виїжджали з нього. Пам’ятаю крики й тишу, рани й смуток. Коли я намагаюся пояснити, чому Україна важлива для мене, ці спогади — частина моєї відповіді.
Була й радість, коли на фронті вдавалося чогось досягти. Я пам’ятаю її поряд із відчуттям, що зрештою ми втратили все. Та втрата не викреслює ані митей, коли було чому радіти, ані людей, заради допомоги яким я там був.
Через власний досвід я не можу повністю розповісти про досвід іншої людини. Можу лише сказати, що люди, яких я пам’ятаю, важливі для мене. Коли думаю про них, особливо боляче чути, як легко зневажливо відгукуються про всіх людей у країні. Мені хотілося б, щоб люди охочіше намагалися зрозуміти окрему людину, перш ніж судити про цілу країну.
Поїхати й хотіти повернутися
Серед звинувачень, які я чув, є таке: українці, які виїжджають із країни, насправді їдуть у відпустку, адже дехто згодом ненадовго повертається. Чесно кажучи, це мене злить. Поїздку назад вважають підставою стверджувати, що серйозних причин виїжджати в людини бути не могло. Я не розумію, звідки стільки впевненості, коли ми так мало знаємо про чиєсь життя.
Якщо людина вважає, що мусить виїхати, аби захистити себе чи своїх дітей, я поважаю це рішення. Те, що я захоплююся людьми, які залишаються в Україні, не змушує мене менше поважати тих, хто їде. Я не хотів би, щоб хтось із батьків ставив доведення власної сміливості вище за те, що, на його думку, убезпечить родину.
Я можу зрозуміти й бажання повернутися. Якби я був змушений залишити свій дім, гадаю, я постійно думав би про повернення. Приїхати ненадовго могло б дуже багато для мене означати, але це не давало б відповіді на значно більше питання: чи міг би я знову там жити. Я хотів би, щоб людина, яка оцінює моє рішення, зважала на цю різницю.
Коли я писав про повернення додому й відчуття належності, я намагався зрозуміти, як багато може означати слово «дім». Він може залишатися важливим, навіть коли жити там важко. Я не став би припускати, що мої причини повернутися збігаються з чиїмись іншими, але розумію, наскільки недоречно зводити таку прив’язаність до відпустки.
Я знову й знову повертаюся до обставин, за яких інша людина робить свій вибір. Збоку ми можемо бачити, що хтось поїхав, залишився чи повернувся. Та багато з того, що зробило це рішення можливим або необхідним, може залишатися для нас невидимим. Я думаю, перш ніж говорити з презирством, ми зобов’язані хоча б із такою увагою поставитися до цієї людини.
Хтось, на кого дитина може покластися
Перебування тут також повертає мене до того, що в дорослому віці я розумію ясніше: як сильно в дитинстві мені бракувало стабільної родини. Я відчуваю, наскільки важливим було те, чого тоді не мав. Я замислююся, як інакше міг би почуватися в житті, якби поруч були надійні дорослі — люди, про яких я знав би: на них можна покластися.
Мені досі бракує такого надійного кола близьких людей. Без нього я почуваюся самотнім і думаю, що почувався б інакше, якби воно було. Я не можу точно знати, ким став би за інших обставин. Але вірю, що маленьким хлопчиком почувався б захищенішим, якби знав, що маю до кого звернутися.
Коли я думаю про те, що хотів би дати дитині, то починаю саме з цього. Я хотів би, щоб вона знала: дорослий бере на себе відповідальність за турботу про неї, і коли їй потрібна допомога, хтось відгукнеться. Я пам’ятаю відчуття незахищеності, коли немає на кого покластися. Хочу, щоб дитина, про яку я дбатиму, могла вірити, що хтось буде поруч.
Саме тому задум родинного дому такий важливий для мене. Я хочу, щоб діти, які переживають втрату, відчували себе частиною родини. Люди, яких вони втратили, й далі залишалися б важливими. Я хотів би дбати про дітей тепер, залишаючи місце для їхнього горя й власного розуміння того, що для них означає родина.
Дім, який я сподіваюся створити
Поки я тут, в Україні, маю намір оглянути будинки й з’ясувати, які є можливості. Я сподіваюся створити такий дім. Я налаштований зробити все, що можу, аби цей задум став реальністю, водночас розуміючи, що бажання допомогти — це лише початок відповідальності. Мені ще належить з’ясувати, як забезпечити належну й постійну турботу.
Я думаю про дітей, які втратили батька, матір або обох батьків. Думаю й про того з батьків, хто залишився живим, горює й не може з усім упоратися самотужки. Я хотів би зрозуміти, з чим ця людина намагається впоратися і якої підтримки потребує родина. Потреба в допомозі не змусила б мене дивитися на неї зверхньо чи знецінювати те, що вона вже намагалася зробити.
Я люблю допомагати дітям, і допомога людям дуже багато для мене означає. Сенс такого дому полягав би в тому, як діти почувалися б, живучи в ньому: чи відчували б себе в безпеці й оточеними турботою, чи могли б покластися на дорослих поруч. Саме до цього я хотів би йти — і у звичайні дні, і у важкі.
Коли я зараз дивлюся на людей навколо, то бачу людей, які стараються. Відчуваю захоплення, смуток і роздратування через те, як легко про їхнє життя судять звіддаля. Я хочу, щоб із цих почуттів виросло щось, що я можу дати іншим. Багато чого з того, що сталося, я не можу змінити, але сподіваюся допомогти створити дім, де дитина відчуватиме, що має родину. Я хочу, щоб кожна дитина мала на кого покластися.
Кінець частини V
Ті самі питання входять у наше робоче життя: чий голос чують, хто несе невизначеність і кому дозволено вирішувати? Спокійне лідерство переносить читацьку подорож у спільну відповідальність.
Перейти до частини VI
Спокійне лідерство
Листи від Каміла Ларссона
Отримувати нові есеї
Нові есеї та час від часу нотатки — коли є чим поділитися.
З повагою до вашої пошти. Без продажу адрес і відстеження відкриттів.