Чому ми витрачаємо стільки часу, намагаючись зрозуміти інших людей

Чому невелика зміна в іншій людині може забирати стільки моєї уваги? Часто без відповіді залишається питання, що ця зміна означає для мого місця в її житті. Намагатися зрозуміти когось може бути проявом турботи; а може — спробою зробити невизначеність безпечнішою.

Відповідь коротша. Тепло відчувається інакше. Людина довше не відповідає. Те, що зазвичай перетворилося б на розмову, отримує лише кілька слів. Прямо нічого не сказано. Немає сварки, на яку можна вказати, немає пояснення, з яким можна працювати. Є лише різниця. Тоді починаються запитання. Людина втомилася? Я сказав щось не те? Вона розчарована? Переживає щось, про що мені не розповіла? Віддаляється? Їй потрібен простір?

Кілька уривків неповної інформації можуть породити надзвичайну кількість пояснень. Довгий час я думав, що це просто емпатія. Мені були небайдужі люди, тож, природно, я намагався їх зрозуміти. Почасти це й досі правда.

Але зрештою я помітив, що частина цієї уваги мала й іншу причину. Якби я міг зрозуміти, що відбувається всередині іншої людини, то міг би вирішити, що мені робити. А якби знав, що робити, невизначеність було б легше витримати. Не завжди я намагався лише зрозуміти їх.

Іноді я намагався дати собі відчуття безпеки.

Пояснення дає невизначеності напрямок

Не знати важко, бо незнання не містить вказівок. Якщо людина відсторонена і я знаю, що вона виснажена, можу дати їй простір. Якщо її ранив мій учинок, можу перепросити. Якщо мене неправильно зрозуміли, можу пояснити. Якщо людина боїться важкої розмови, можливо, я можу зробити її м’якшою.

Кожне пояснення створює можливу дію. Невизначеність — ні. Вона каже: «Можливо, щось змінилося, і ти ще не знаєш чому». Можливо, нічого виправляти. Можливо, нічого казати. У житті іншої людини може відбуватися щось, що майже не стосується мене. Або щось болісне справді стосується мене, але я ще не маю до цього доступу.

Раніше я реагував на цей відкритий простір, заповнюючи його. Міг створити кілька психологічно переконливих пояснень чужої поведінки. Що краще знав людину, то витонченішими вони ставали. Але переконливе пояснення не обов’язково правдиве. Корисне питання — чи дає воно мені щось, що можна перевірити. Якщо воно лише породжує ще одну теорію про те, що людина неодмінно відчуває, можливо, я віддаляюся від потрібної розмови.

Іноді я давав невизначеності історію замість того, щоб її прояснити.

Спостереження й пояснення — різні здібності

Я не хочу ставати менш уважним до людей. Зміни тону можуть мати значення. Відстань може щось повідомляти. Повторюване вагання може вказувати, що питання не настільки вирішене, як здається зі слів. Люди спілкуються не лише буквальними реченнями.

Але точно помітити й точно пояснити — два різні вміння. Я можу знати: «Цього тижня відповіді стали набагато коротшими». Із самого лише цього спостереження не можу знати: «Людина втрачає до мене інтерес». Можу знати: «Вона двічі скасувала наші плани». Не можу автоматично знати: «Вона більше не цінує час зі мною». Можу помітити, що хтось замовк, коли я згадав певну тему.

Але все ще не знаю точно, що означало мовчання. Пояснення зрештою може виявитися правильним. Річ не в тому, щоб не довіряти кожному відчуттю. А в тому, щоб не підвищувати його до рівня факту, поки реальність не мала змоги відповісти. Цю відмінність важче тримати, коли стосунки важливі, бо на кону більше.

Незнайомець здається розсіяним — і я рідко витрачаю вечір на аналіз. Хтось близький віддаляється — і раптом кожна подробиця здається значущою.

Добре знати людину не означає мати доступ до її думок

Близькість створює цікаву ілюзію. Що більше спільної історії я маю з кимось, то більше матеріалу для передбачень. Я знаю, як людина зазвичай реагує на втому, стрес, розчарування чи страх. Знаю дещо про її минуле, що могло б пояснити теперішню поведінку. Тож коли щось змінюється, можу скласти ці спостереження в правдоподібне пояснення.

Іноді я матиму рацію. Але знайомство — не читання думок. Тал Еяль, Мері Стеффел і Ніколас Еплі перевіряли міжособистісне розуміння у 25 експериментах. Саме лише прохання стати на позицію іншої людини не забезпечувало стабільного підвищення точності у визначенні її думок, почуттів чи вподобань. В останньому експерименті безпосереднє отримання погляду іншої людини через розмову таки підвищило точність.[1]

Ця відмінність корисна для мене саме своєю буденністю. Уявити чужу перспективу — запитати: «Якби я був на її місці, що міг би думати?» Дізнатися чужу перспективу — запитати: «Що ви насправді думаєте?» Перше відбувається майже цілком у моїй голові. Друге дозволяє інформації прийти ззовні. Бувало, я годину аналізував ситуацію й дізнавався менше, ніж міг би з одного запитання: «Останнім часом між нами наче щось трохи інакше. Щось відбувається?»

Відповідь усе ще може бути неповною. На людину може тиснути щось в іншій сфері. Їй може бути потрібен час. Вона може сказати, що між нами щось змінилося. Може й сама не знати відповіді. Але принаймні реальність отримала змогу перервати мою теорію. Це відрізняється від дедалі вправнішого вгадування. Коли чергове коло тлумачень не додає інформації, воно починає перетинатися з темою есе «Чому вдумливі люди надмірно обдумують рішення».

Іноді наступна корисна думка належить іншій людині. Запитувати означає також помічати те, чого не сказав я. В есе «Коли мовчання стає окремим посланням» я розглядаю, як моє власне вагання може залишити іншій людині те саме вгадування.

Розуміння може непомітно стати стеженням

Є мить, коли уважність змінює характер. Я перестаю помічати людину й починаю стежити за нею. Як швидко вона відповіла? Чи використала ті самі ніжні слова? Чому вчора була теплішою? Чому сказала «гаразд», а не щось довше? Чому відвела погляд? Кожна з цих подробиць може містити інформацію.

Проблема виникає, коли під стосунками запускається друге невидиме завдання: «Постійно перевіряй, чи зв’язок досі безпечний». Тоді тепло стає доказом. Відстань стає доказом. Час відповіді стає доказом. Мовчання стає доказом. Навіть запевнення можуть вимагати подальшого тлумачення: «Це було щиро?» На цьому етапі чутливість не обов’язково створює більше близькості.

Вона може створювати більше пильності. Я вже не просто живу стосунками. Я за ними наглядаю. Це виснажує, бо немає останнього спостереження, здатного гарантувати завтрашнє. Інша людина може щиро заспокоїти мене сьогодні й відчувати інакше згодом. Може дбати про мене й усе ж мати потреби, яких я не передбачаю. Може передумати.

Жодна кількість стеження не забере в іншої людини свободу змінюватися.

Іноді за «чому?» ховається інше запитання

Є два запитання, які я намагаюся розділяти. Перше: «Чому людина так поводиться?» Друге: «Що її поведінка говорить про мене?» Вони часто приходять разом, але описують різні процеси. Якщо хтось віддаляється, а я відразу вирішую, що мене було недостатньо, то перетворюю чужу поведінку на оцінку себе. Безпосередніше я досліджую це в есе «Чому ми сприймаємо чужу поведінку на свій рахунок».

Але навіть не звинувачуючи себе, я можу захопитися розгадуванням іншої людини. Можливо, вона боїться близькості. Можливо, їй важко довіряти людям. Можливо, глибоко дбає, але не вміє цього висловити. Можливо, щось сталося в попередніх стосунках. Можливо, вона перевантажена. Ці можливості можуть робити мене співчутливішим.

А можуть утримувати мене психологічно прив’язаним до питання, на яке інша людина не допомагає відповісти. Розуміти когось цінно. Брати на себе відповідальність за створення пояснення замість нього — щось інше.

Причина може пояснювати поведінку, не роблячи її прийнятною для спільного життя

Тут допитливість іноді працювала проти мене. Що зрозумілішою я роблю чужу поведінку, то важче буває реагувати на те, що вона насправді чинить. Уявімо, що хтось регулярно віддаляється, коли близькості стає більше. Для цього може бути глибоко зрозуміла причина. Можливо, колись близькість була небезпечною. Можливо, людина очікує завершення стосунків. Можливо, її лякає залежність.

Знання цього могло б пом’якшити мою оцінку. Але не обов’язково зробить стосунки легшими для життя. Людина може мати причину зникати, а її зникнення все одно завдаватиме болю. Може дбати й усе ж не вміти бути послідовною. Може щиро обіцяти й раз у раз не дотримуватися обіцянки. Контекст має значення.

Але настає мить, коли пошук контексту стає способом відкласти визнання того, що я вже бачу. Замість запитувати: «Чи ці стосунки надійні?» Я продовжую запитувати: «Чому ця людина не здатна бути надійною?» Ці запитання пов’язані, але мають різні завдання. Питання про причини допомагає зрозуміти людину. Інше — зрозуміти, у чому я беру участь.

Мені потрібні обидва. Ця відмінність є центральною в есе «Чому непослідовність позбавляє стосунки відчуття безпеки». Мотиви людини можуть залишатися почасти невідомими, поки закономірність у стосунках стає дедалі яснішою.

Розуміння може стати торгом із реальністю

Мабуть, цю версію мені найважче розпізнати. Іноді я вже маю достатньо інформації, щоб знати: щось ранить мене або мені не підходить. Але продовжую шукати глибше пояснення, сподіваючись, що воно змінить висновок. Якщо людина боїться, можливо, мені слід чекати довше. Якщо її колись ранили, можливо, мені слід просити менше.

Якщо вона перевантажена, можливо, непослідовність не слід враховувати. Якщо я достатньо добре її зрозумію, можливо, знайду точний спосіб поводитися, який нарешті дасть бажаний результат. У цей момент розуміння стало торгом. Питання вже не лише таке: «Що відбувається всередині цієї людини?» Воно стає таким: «Чи можу я знайти пояснення, завдяки якому не доведеться приймати те, що відбувається між нами?»

Дослідження Джеффрі Сімпсона, Вільяма Ікеса й Джеймі Ґріх цікаво нагадує, що більша точність у розумінні іншого не обов’язково дає емоційну безпеку. В експериментальній ситуації, яка загрожувала стосункам, учасники з тривожнішою прив’язаністю в деяких аспектах демонстрували вищу емпатичну точність, водночас ця точність була пов’язана з більшим дистресом і нижчою впевненістю в партнерах та стосунках.[2]

Цей результат не означає, що розуміти людей шкідливо. Він ілюструє вужчу думку, яку я впізнаю. Іноді правда не робить мене захищенішим. Іноді правда в тому, що інша людина справді непевна. Іноді вона віддаляється.

Іноді вона дбає, але не може дати того, на що я сподівався. Знання чому може зробити реальність зрозумілішою. Воно не може автоматично перетворити її на щось інше.

Межа не завжди потребує психологічного пояснення

Я також помітив, як легко чужа межа може перетворитися на загадку. Людина каже, що їй потрібен простір, а я, замість спершу почути межу, починаю розслідувати чому. Вона перевантажена? Чогось уникає? Боїться близькості? Перевіряє, чи я за нею побіжу? Можливо, одне з пояснень правильне.

Але іноді найважливіша інформація вже є: «Людина попросила простору». Якщо прохання нечітке, я можу обґрунтовано уточнити, що це означає. Але коли межа ясна, мені не потрібно розуміти всі психологічні причини за нею, щоб її поважати. Докладніше я досліджую це в есе «Чому чужа межа може відчуватися як відкидання».

Інша людина має право на потреби, яких я не повністю розумію. Я також маю право вирішити, що її межа означає для моєї участі. Якщо хтось може запропонувати значно менше контакту, ніж мені потрібно в стосунках, я не мушу діагностувати причину, перш ніж визнати, що такий порядок може мені не підходити.

Пояснення й сумісність — різні питання.

Робота навчила мене запитувати замість вгадувати

Керівництво допомогло дещо з цього побачити ясніше, бо вгадування мотивів зазвичай неефективне на роботі. Якщо після рішення хтось незвично тихий, я можу запитати, чи людина не згодна або бачить ризик, якого я не помітив. Якщо вимогу раз у раз розуміють неправильно, можу прояснити вимогу замість будувати теорії, чому її ігнорують.

Якщо змінюються результати роботи людини, можу почати зі спостережуваного й запитати, що відбувається. Це не гарантує повної відповіді. Але нагадує, що тлумачення не має замінювати спілкування, коли воно доступне. В особистих стосунках складніше. Завтра може не бути зустрічі. Немає процесу, який змушує прояснити. Немає строку, до якого інша людина мусить пояснити свої почуття.

Вона може не знати. Може не хотіти розповідати. Може потребувати більше часу, ніж мені хотілося б. Може просто не бути здатною дати бажану певність. Саме тут стає важливою інша форма довіри до себе. Чи можу я витримати незнання всього, що відбувається всередині іншої людини, й водночас бути уважним до того, що відбувається між нами?

Тоді безпека перестає означати: «Я можу тебе передбачити». І стає: «Я довіряю собі відреагувати, коли реальність проясниться». Для мене це значно тривкіше.

Мені не потрібне повне пояснення, щоб помітити закономірність

Є речі, яких я, можливо, ніколи не дізнаюся. Можливо, ніколи точно не знатиму, чому змінилося чиєсь тепло. Чи людина була налякана, розгублена, розривалася між суперечностями, перевантажена чи просто менше зацікавлена. Можливо, ніколи не знатиму, скільки в складній взаємодії стосувалося мене, а скільки — того, чого я не бачив.

Але невизначеність щодо мотиву не стирає спостережуваної реальності. Якщо плани раз у раз скасовують, їх раз у раз скасовують. Якщо спілкування зникає щоразу, коли стає важко, складні миті знову й знову ведуть до його втрати. Якщо слова теплі, а поведінка залишається ненадійною, між сказаним і пережитим є розрив. Мені не потрібно ставити людині діагноз, щоб мати право це помітити.

Це одна з найважливіших меж, які я тепер ставлю власній допитливості. Я можу залишити частину внутрішнього життя іншої людини невідомою, не залишаючи власного досвіду невизначеним. Іноді більше розуміння справді змінює все. Розмова виявляє непорозуміння. Новий контекст робить зрозумілою поведінку, яка раніше спантеличувала. Двоє виявляють, що захищалися від того, чого жоден насправді не мав на меті.

Ці миті важливі. Але іноді я вже знаю достатньо, щоб вирішити, як мені брати участь, навіть залишаючись непевним, чому інша людина поводиться саме так. Це не поразка емпатії. Це визнання меж того, що вона здатна розв’язати.

Допитливість здоровіша, коли здатна витримати незнання

Я досі хочу розуміти людей. Допитливість важлива для мене, а чесне пояснення може змінити мій погляд на складну мить. Я хочу раніше помічати, коли вона перестає наближати мене до іншої людини й починає тримати всередині власних теорій. Ще одне пояснення корисне, якщо змінює те, що я можу запитати, розпізнати чи зробити. Менш корисне — коли лише відкладає прийняття того, що вже відбувається.

Я можу запитувати замість припускати. Можу брати відповідальність за свою частку, не вигадуючи відповідальності за все. І можу вирішувати, у чому здатен брати участь, навіть коли чужі причини почасти невідомі. Розуміння не мусить бути повним, перш ніж я отримаю право відповісти. Іноді наступна чесна розмова говорить мені більше, ніж іще один вечір спроб провести її наодинці.

Примітки й джерела

1. Tal Eyal, Mary Steffel and Nicholas Epley, “Perspective Mistaking: Accurately Understanding the Mind of Another Requires Getting Perspective, Not Taking Perspective,” Journal of Personality and Social Psychology, 114(4), 2018, 547–571. У 25 експериментах вказівки уявити позицію іншої людини не забезпечували стабільного підвищення точності міжособистісного розуміння, тоді як безпосереднє отримання її погляду підвищило точність в останньому експерименті. DOI 10.1037/pspa0000115. ↩

2. Jeffry A. Simpson, William Ickes and Jami Grich, “When Accuracy Hurts: Reactions of Anxious-Ambivalent Dating Partners to a Relationship-Threatening Situation,” Journal of Personality and Social Psychology, 76(5), 1999, 754–769. У дослідженій ситуації загрози стосункам вища емпатична точність учасників із вираженою тривожно-амбівалентною прив’язаністю була пов’язана з більшим дистресом і меншою впевненістю в партнерах та стосунках. DOI 10.1037/0022-3514.76.5.754. ↩